Вознесенський костел у м. Золочеві

Вознесенський костел у м. Золочів– цей костел визнано видатним зразком архітектури бароко на теренах України. Будівництво храму ініціював син польського короля Яна ІІІ Собєського - Якуб. Зведення споруди тривало протягом 1731-1763 років. Спочатку костел належав монахам ордену піярів, для яких храм слугував основною монастирською святинею. Коли Золочів перейшов під владу Австро-Угорщини,  було закрито не тільки монастир, але й костел, який близько 50 років слугував складом. З 1838 року костел знову було відкрито, цього разу як парафіяльний. У 1878 році до костелу добудували вежу. Саме тоді він і набув сучасного вигляду. Костел був діючим за радянської влади.

Костел Різдва Пресвятої Богородиці у м. Стрий

Парафіяльний костел Різдва Пресвятої Богородиці був збудований у 1425 році, і пережив чимало важких і хвилюючих моментів. В першу чергу, це були пожежі. Перша, котра знищила костел і півміста, вибухнула у 1604 році. 

Завдяки пожертвам міщан костел було відбудовано вже 1640 року. Його було збільшено, а у фронтоні побудовано вежу тієї ж ширини, що й костел. В листопаді 1827 року відбулася друга пожежа, котра з надзвичайною швидкістю огорнула значну частину міста, разом з костелом і плебанею. Середина костела вціліла завдяки міцному даху. Храм був відреставрований зусиллями пароха о. Франциска Рогачевського. Найбільша і найтрагічніша в історії пожежа відбулась 17 квітня 1886 року.

Реставрація та добудова храму, які проводились за пароха о. Людвика Оллендера, завершились у 1891 році. Добудовано нове захристя, значно розширено неф, і побудовано нову вежу на якій встановили 3 нових дзвони та годинник.
На місці старого дерев'яного вівтаря збудовано новий, алебастровий, до котрого вміщено образ Найсвятішої матері на троні в оточенні святих патронів, намальований в 1888 році краківським художником Флоріаном Цинком. Вироблено нову, алебастрову хрестильницю. Збудовано також чотири бічні вівтарі, в одному з них знаходиться скульптура Розп’яття Христа, вціліла в пожежі. На внески громади відразу приступили до відбудови костьолу та відновлення оздоблення, які закінчили у 1891 році. На кошти околичних мешканців був справлений вітраж, а у складчину парафіяни закупили орган та дзвони.

Костел в Стрию є одним з найгарніших храмів, що не залишився закритим після 1939 року у війні з вірою і релігією. У 1967 році в даному костелі проходили зйомки радянського трьохсерійного художнього фільму «Майор Вихор».

Костел Воздвиження та св. Йосипа в с. Підгірці

Костел Воздвиження та св. Йосипа в с. Підгірці Бродівського району (1752-1766) планувався господарем Підгорецького замку Вацлавом Жевуським (Waclaw Rzewuski) як власна усипальня. Тому споруду досить солідного розміру часто називають каплицею. Вацлав мріяв мати у Підгірцях копію відомої туринської "базиліки di Supergа".

Цегляний храм представляє собою ротонду в стилі італійського бароко з внутрішнім діаметром 12 м. На головному фасаді - 14-колонний портик коринфського ордеру, на аттику якого встановлені вісім скульптур святих, виконаних з пісковика скульпторами С.Фессингером та Лебласом. Святі, які зібралися на аттику, стоять там не випадково: це небесні покровителі родини Жевуських.

 Інтер'єр був розписаний в 1765-1766 роках художником Л.Смуглевичем та його сином. Смуглевич помістив на куполі костелу вісім медальйонів із зображеннями патріархів Старого Заповіту.  Дерев'яне оздоблення храму (в тому числі мистецько виконані хори і казальню-амвон з рокайлевим орнаментом) було виготовлене у 1765 р. теслею Твардовським. Головний вівтар прикрашав образ св. Йосипа і Вознесіння авторства Шимона Чеховича. Неподалік костелу стоять дві фігури з XVIII столітя: богоматір та св. Йосип.

З 1861 року храм використовувався як парафіяльний. В часи Першої світової та під час заворушень 1919-1920 років Підгірці були на першій лінії фронту, але костел практично не постраждав. В 1944 році купол храму, північно-східну стіну та одну зі статуй було пошкоджено артилерійським снарядом. В 1945 році святиню закрили. Реставрація споруди відбувалася в 1976-1979 роках.

Зарваниця м.Теребовля

Для християн усього світу Зарваниця добре відома чудотворною іконою і цілющим джерелом, біля якого з'являлася Божа Матір. Зараз на цьому місці спорудженоЗарваницький духовний центр — комплекс церковних споруд з Собором Зарваницької Матері Божої, що належать Українській греко-католицькій церкві.

А тепер – про новозбудований храмовий комплекс, який помітно завдяки високій дзвіниці вже за кілька км до самого села. Тернопільському архітектору Михайлові Нетриб‘яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із  місцевим мальовничим ландшафтом - так стверджує буклет, хоча я не зовсім з ним погоджуюся. Новітній храм (один з найбільших у області) хрестово-купольний, п‘ятибанний, однонавний, без стовпів. Всередині багато світла, все більш-менш зі смаком - принаймні буйства пластикових квітів не помічено.

У його центральній частині консолі несуть за допомогою підпружних арок систему склепінь і купол на восьмерику. В інтер‘єрі висота до центру купола сягає 28 м. Поки що в інтер‘єрі панує біло-золотий мінімалізм: лише лискуча дорога підлога, золочені світильники, лави та ікона. Хай так і залишиться. Над приміщеннями, що прилягають до внутрішніх куполів хреста, розташовано чотири малі верхи. На цоколі храму розміщено нижню церкву з двома каплицями. Верхня і нижня церкви мають вихід на тераси.
Об‘єм будівлі компактий, зібраний. Його фасади розчленовані вертикальними тягами, які переходять в арки, що надають їй динамічності, "невтримного руху вгору" (С) буклет. Це враження підсилює пірамідально-ярусне групування склепінь. Весь храм підпорядкований пориву вгору до світла. Шкода, що будувалася святиня переважно на кошти українців з діаспори - всі ми пам'ятаємо голодні дев'яності, тоді в Україні таких сум на будівництво банально не було. У 2000 р. у присутності 500 тис. прочан зі всього світу собор був відкритий, у 2001 р. був започаткований Молодіжний Фестиваль сучасної духовної пісні "Відлуння".

Напроти собору в центрі майдану – архітектурна композиція (скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип‘як, архітектор Данило Чепіль). На висипаному пагорбку встановлено гранітний постамент, на якому – відкрита каплиця з стелою богоматері. Стела виготовлена, до речі, з дорогущого карарського мармуру. Біля каплиці – розмаїття живих квітів на клумбах, взагалі все дуже охайно, гарно... і дорого. Запам"ятався плакат на старому дереві біля церкви: "Навчися любити тишу". Кул!:-)

Неподалік – 60-метрова дзвіниця, вертикальний акцент комплексу. Перший ярус в плані прямокутний, інші – восьмигранні. П'ять дзвонів виготовлені в Україні та у відомій дзвонарніФальчинських в Пшемислі. Саме дзвіниця видається мені найменш гармонійною спорудою комплексу. :(

Біля Стрипи – двоповерхова вхідна брама із каплицею, до якої веде ажурне павутиння сходів.
У південній частині села – співоче поле. Під час перших двох відвідин Зарваниці (2001 і 2003 рр.) я не піднімалася вгору до монастиря оо. Студитів і дерев'яної церкви. Тож зробила це у жовтні 2009 р. Підйом досить крутий, вздовж дороги стоять стації, бігає багато голодних собак, які з задоволенням їли кітікет (більше в мене нічого не було). Від дерев'яної церквиці бігла зграйка шкодярів - дівчатка в формах радянського зразка. Виявилось, 11 клас прийшов вже фотографуватися на віньєтку.

Взагалі, враження в мене від села – чудові. Я атеїст, так що якщо якийсь з моїх коментарів і ображає чиїсь почуття – перепрошую. Хочу лише зауважити, що коли такі ж гроші були б вкладені в інші наші пам‘ятки – нехай навіть не фортифікаційні, а лише сакральні – нам було б не соромно показувати туристам свою культурну спадщину.

Свято-Успенська Почаївська лавра

З сивої давнини й по сьогодні Почаївський монастир є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідують тисячі прочан. Почаївська лавра - найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської лаври в Україні.
Це величний архiтектурний ансамбль, що складається з 16 церков, резиденцiї архиєпископа, дзвiницi, келiй. Усi будiвлi iдеально поєднуються з мальовничим ландшафтом, скелястим схилом гори та терасами. Святинями Почаївської Лаври є вiдбиток ступнi Божої Матерi, джерело з цiлющою водою, чудотворна iкона Матерi Божої, мощi преосвященного Йова.
Монастир був заснований ченцями, що з‘явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів, які захопили і зруйнували Київ. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з‘явилася ченцям богоматір у вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель начебто залишився відбиток її стопи.
Будівництво мурованого монастиря почалося в XVI ст., коли власниця цих земель Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. Гойська, крім того, подарувала монахам "чудотворну" ікону богоматері в 1597 р.
В комплекс монастиря крім численних культових будівель входять кам‘яні і дерев‘яні оборонні споруди XVII ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу.
Архітектурний ансамбль Лаври сформований з домінантою – Успенським собором 1771- 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувались під керівництвом Петра Полейовського). До речі, при його будівництві архітектора просили “даремно гроші не тринькати, зайве не вигадувати”. Щорічно монастир обіцяв виплачувати архітектору 864 злотих. Гофман майстерно використав скелясті тераси, що підіймалися вгору. Їх наростаючий ритм підкреслює ажурний силует собору. В стелях бокових коридорів храму зроблено круглі отвори, через які можна побачити три яруси хорів. Такий архітектурний прийом творить в інтер‘єрі фантастичну гру світла та тіней.


В Лаврі є й печерна церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі.


Споруди Свято-Успенської Почаєвської лаври:


- Свято-Успенський собор (1771-82 pp., арх. Г.Гофман)


- Троїцький собор (1906-12 pp., арх. А.Щусєв)


- келії (1771-80 pp.)

- Архієрейський дім (1825 p.)  

Успеенська Кииєво-Печеерська лавра

Одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври.

Від часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 р.Києво-Печерська обитель була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софійським соборомвнесена до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, якому було надано статус національного у 1996 р. Монастирське життя зосереджене в Нижній лаврі. Обидві частини лаври відкриті для відвідувачів.

У теперішній час пам'ятка перебуває під юрисдикцією національного заповідника, державних музеїв і Української православної церкви Московського патріархату.

Обитель засновано в 1051 році за князя Ярослава Володимировича, ченцем Антонієм, як печерний монастир. Один із перших монастирів Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один із перших учнів Антонія — Феодосій. У 1058 р., попросивши благословення преподоб­ного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну цер­кву на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

В XI ст. монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства на Русі. У XII ст. отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII ст. Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали 3 міста, 7 містечок, близько 200 сіл і хуторів, понад 70 тис. кріпаків, 2 паперові фабрики, 11 цегляних і 6 скляних заводів, більше 160 винокурень і вітряків, близько 200 шинків, 2 кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стині (зокрема Китаївська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії, Білорусі. Києво-Печерська лавра відіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковнослов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сильвестр. У XIII ст. було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело з історії Києва.

21 квітня 1721 року згоріли «всі будівлі, церква велика, дзвони, ризниця».

Софія Київська

Цей храм лише на перший погляд видається простим і зрозумілим. Після розкішного барокового дива дзвіниці Софія Київська здається приземкуватою і трохи незграбною. Та варто пригадати, що перед нами застигли в камені десять століть — і незграбність обернеться надійністю та нашаруванням історичних віх. Варто зайти досередини — і назавжди зникне відчуття приземкуватості, бо змінювати, збільшувати простір вмів не лише булгаківський Воланд, а й давньоруські майстри. 

 Чи не найбільша загадка Софії — її вік. Зовсім недавно розсипалася традиційна гіпотеза про заснування головної київської церкви в першій половині ХІ ст. Помилився Новгородський літописець, який зафіксував в 1017 р. наступне: «Ярослав іде до Берестя (нині білоруський Брест). І була закладена Софія Київська». І навіть сивий Нестор був неправий, коли датував заснування храму 1037 роком: «Заклав Ярослав місто велике Київ і церкву Святої Софії». Відшукати правду історикам допомогли... графіті. Так-так, далекі «предки» сучасних написів, які часом прикрашають, але найчастіше капарять наші вулиці, паркани і стіни будинків. Виявляється, вже жителів Київської Русі доби її розквіту так і тягнуло залишити «автограф» або малюнок на фресках церкви — хоч і було це, як і нині, заборонено. Такий «грішок» був не лише за простими киянами, а й за князями і митрополитами. Серед них і сам Ярослав Мудрий, і сини князя Святослав і Всеволод, єпископ Лука Білгородський, воєвода Ставр Городятинич... Саме в такий спосіб жителі княжого Києва скріпляли клятви, просили вищі сили про допомогу та навіть «підписували» договори купівлі-продажу.

Найдавніше графіті віднашли лише нещодавно на фресці, що зображує св. Василя, і датується воно 1022 р. Отже, в той час храм був не лише збудований, а й розписаний. За Нестором, до побудови Софії залишалося ще 15 років.

Тепер можна впевнено стверджувати, що заклав митрополичий собор не Ярослав Мудрий (роки правління 1019-1054), а його батько, Володимир Великий (роки правління 980-1015). Що за дивний збіг: після хрещення великий князь взяв собі християнське ім’я Василь! І загальний тон фресок в цілому прославляє якраз князя-хрестителя, а не його мудрого сина: у південних хорах збереглося зображення князя Володимира поруч із імператором Візантії на константинопольському іподромі, а на північних хорах зображена коронація дружини правителя, візантійської принцеси Анни. Тепер версія вчених наступна: Софію заклали 4 листопада 1011 р. за князя Володимира, а завершили за сім років, 11 травня 1018 р., вже за Ярослава